Написать письмо
  Обсуждение вопросов Главная страница Профиль деятельности Статьи Обо мне Контакты Полезные ресурсы Написать письмо
  Написать письмо

Украинская Баннерная Сеть
ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ОСКАРЖЕННІ БЕЗДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ
/ВЕСТНИК ОДЕССКОЙ АДВОКАТУРЫ №1 2011 года./
  
  В 6 номері журналу «Адвокат» за 2010 рік в рубриці «Наука і практика» була опублікована стаття юриста О.В. Захарова з м. Києва під назвою «Підвідомчість скарг на бездіяльність органів прокуратури щодо розгляду і ви¬рішення заяв про злочини», в якій ша¬новний автор порушив і намагався роз¬крити сутність доволі актуального пи¬тання: до підвідомчості якого суду — кримінального чи адміністративного — належить розгляд скарг на бездіяльність прокуратури?
  Оскільки низка положень наведеної статті не безспірна, то в порядку дискусії вважаємо можливим висловити наші доводи з огляду на судову практику Верховного Суду України і Конституційного Суду України.
  Якщо звернутись до назви і диспозиції ст. 236 КПК України, то неважко зробити висновок про те, що предметом оскарження, в тому числі і судового, є саме дії проку¬рора при проведенні ним досудового слідства або окремих слідчих дій.
  В зв'язку з наведеним вважаємо цілком правильним посилання шановного автора на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2009 року у справі № К-16426/07 «Про визнання неправомірними дій прокурора», зокрема:
  «Чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачено можливості оскарження рішення органів дізнання, органів досудового слідства і прокуратури сто¬совно порушення чи відмови у порушенні кримінальної} справи, якщо таке рішення не було винесено в порядку, встановленому КПК України.
  Такім чином, невинесення компетентним органом за заявою особи про порушення кримінальної справи жодного з рішень, передбачених ст. 97 КПК України, позбавляє особу можливості оскаржити таке рішення відповідно до правил, встановлених кримі¬нально-процесуальним законодавством і обмежує її право на судовий захист».
  В такому разі виникає цілком слушне запитання: які існують в законодавстві України процесуальні механізми, застосування котрих не обмежувало б право особи на судовий захист від бездіяльності органів прокуратури?
  Таким ефективним процесуальним механізмом, на нашу думку, є Конституція України.
  Згідно із ст. 8 Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
  Наведені доводи мають не тільки теоретичне, а й суто практичне значення, що підтверджується такими двома прикладами практики Верховного Суду України.
  Приклад перший. 14 червня 2000 року судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України була постановлена ухвала про відхилення протесту заступника Генерального Прокурора України на рішення Придніпровського районного суду м. Чер¬кас від. 23 листопада 1999 року, залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Черкаського обласного суду від 15 грудня 1999 року про задоволення скарги обвинуваченого М., його адвокатів Д. і К. безпосередньо на підставі ст. 55 Конституції України стосовно незаконності тримання під вартою в порядку запобіжного заходу після закінчення встановленого законом строку і про визнання незаконними дій прокуратури Черкаської області та адміністрації слідчого ізолятора № ЗО управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Черкаській області в зв'язку з триманням обвинуваченого М. під вартою в порядку запобіжного заходу після закінчен¬ня встановленого на це законом строку, виходячи з положень статей 29, 55 Конституції України, ст. 156 КПК України і ст. 20 України «Про попереднє ув'язнення».
  Обґрунтовуючи постановлену ухвалу, Верховний Суд України зазначив наступне.
  «Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
  Посилання в протесті на те, що відповідно до ст. 248-3 ЦПК дана скарга не підлягає розгляду в судах, тому що для оскарження дій службових осіб органів дізнан¬ня, попереднього слідства, прокуратури існує інший порядок оскарження, не заслуго¬вують на увагу з таких підстав.
  По-перше, М. оскаржив неправомірні дії зазначених органів у порядку не гл. 31-А ЦПК, а ст. 55 Конституції, якою кожному громадянинові гарантовано право на оскар¬ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, службових осіб тощо.
  По-друге, Кримінально-процесуальним кодексом взагалі не передбачено порядку оскарження неправомірних дій зазначених органів у випадку невиконання ними вимог закот7 про негайне звільнення осіб, строк тримання під вартою яких закінчився.
  Враховуючи наведене, безпідставними є також доводи протесту про те, що М. мав можливість звернутись зі скаргою до вищестоящого прокурора відповідно до ста¬тей 234-236 КПК.
  Крім того, зазначений порядок істотно порушує права скаржника, оскільки ст. 29 Конституції гарантується, що ніхто не може триматися під вартою інакше як за вмоти¬вованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».
  (Див. Вісник Верховного Суду України, № 4 за 2000 рік, стор. 4-5).
  Вважаємо доречним додати, що завдяки мужності та високому професіоналізму наших черкаських колег — адвокатів В.І. Демчика та А.А. Коцюрба— згадана справа стала яскра¬вим прикладом першого практичного застосування норм Конституції Украйні, а їх досвід згодом набув подальшого поширення і розвитку серед адвокатів інших регіонів України.
  Приклад другий. 17 квітня 2001 року військовою колегією Верховного Суду Ук¬раїни була постановлена ухвала про скасування ухвали судді військового суду Цент¬рального регіону України про відмову у прийнятті позовних заяв Д. на підставі статей 40, 55, 56 Конституції України про визнання неправомірними дій Головного управлін¬ня військових прокуратур Генеральної прокуратури України та відшкодування заподі¬яної моральної шкоди з подальшим направленням в той же суд для вирішення питання про їх прийняття та розгляд відповідно до чинного законодавства.
  Обґрунтовуючи постановлену ухвалу, військова колегія Верховного Суду України зазначила наступне.
  «Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.
  На підставі ст. 124 Конституції України юрисдикцію судів поширено на всі пра¬вовідносини, що виникають у державі, тому судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
  Чинним законодавством передбачено спеціальний порядок оскарження до суду рішень про відмову в порушенні кримінальної справи лише у випадках, коли таке рішення приймається у вигляді постанови.
  Невинесення такої постанови і стало підставою для звернення Д. до суду».
  (Див. Вісник Верховного Суду України № 5 за 2002 рік, стор. 28).
  23 травня 2001 року Конституційним Судом України було прийнято рішення по справі № 1-17/2001, більш відомій як справа за конституційними зверненнями грома¬дян Будинської С.О. і Ковриги С.В. щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального Кодексу України.
  У цьому рішенні Конституційний Суд України зазначив, зокрема, наступне.
  «Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Громадянин має право безперешкодно звер¬нутися до суду за захистом своїх прав і свобод.
  Відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрис¬дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
  Аналіз цього положення у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод.
  Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущем¬лення прав і свобод.
  Захист прав і свобод людини не може бути надійними без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури.
  Положення статті 55 Конституції України щодо можливості громадянина зверну¬тись за захистом своїх прав і свобод однаково стосується можливості судового оскар¬ження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури, оскільки ними можуть порушуватись його права і свободи.
  Недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб зазначених органів».
  (Див. Вісник Конституційного Суду України № 3 за 2001 рік, стор.6, 7-8).
  Водночас відзначимо, що один із заявників по цій справі — Коврига С.В. — є нашим земляком, одеситом, а його інтереси в Конституційному Суді України гідно представляв наш колега — одеський адвокат В.В. Судаков.
  На нашу думку, наведені правові позиції Верховного Суду України і Конституцій¬ного Суду України в свою чергу не могли не вплинути на розробку, прийняття, введен¬ня в дію чинного Кодексу адміністративного судочинства України далі скорочено — КАС України).
  Так, пунктом 2 частини 3 статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вир¬ішувати в порядку кримінального судочинства.
  Проте чинним КПК України порядок оскарження бездіяльності органів прокуратури, зокрема, щодо розгляду і вирішення заяв про злочини, не передбачений.
  Із змісту статті 121 Конституції України вбачається, що прокуратура України є нічим іншим, як державним органом виконавчої влади з притаманним їй спеціальним статусом.
  Таким чином, на нашу думку, в даному випадку підлягають застосуванню приписи частинах 3 і 4 статті 8 КАС України, зокрема:
  Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадя¬нина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
  Підсумовуючи наведене, вважаємо, що оскарження бездіяльності органів проку¬ратури, вираженої у неприйнятті будь-якого з процесуальних рішень з числа передбачених ст.97 КПК України, цілком можливе шляхом подання адміністративного позову на підставі статті 55 Конституції України безпосередньо.
Адвокати А. М. Чебанєнко, Д.О. Кацук.

Главная Профиль Статьи Обо мне Контакты Ссылки
Webmaster © 2003 Сайт адвоката Чебаненко Андрея Николаевича