Постійно передплачую та уважно читаю вашу адвокатську газету з 1992 року, з нетерпінням очікуючи наступного номера. Не стояв, не можу й не стоятиму осторонь від актуальних питань, що порушуються на сторінках “ ЗІБ”, бо вони є актуальними для кожного з нас.
   Ознайомившись зі статтею юриста Мирослави Тесленко під назвою “ Хто надасть правові послуги?”, надрукованою в 3/2001, узявся за перо, аби висловити наболіле, свої роздуми з приводу цієї публікації.
   Визначимося з термінологією.
   Поважаючи в цілому позицію автора, що полягає в обстоюванні позитивного значення рішення Конституційного Суду від 16.11.2000, більш відомого як справа про право вільного вибору захисника, водночас вважаю за необхідне поділитися деякими думками та міркуваннями з цього приводу шляхом неупередженого порівняльно - послідовного аналізу як викладеного, так і чинного законодавства України.
   На мій погляд, обстоюючи позитивність згаданого рішення і посилаючись на підтвердження своїх доводі та міркувань на норми Конституції України, шановній пані Мирославі Тесленко бажано б було насамперед визначитися термінологічно. Але, на превеликий жаль, цього не вбачаємо хоча б тому, що і в тексті згаданого рішення, і в ст. 59 Конституції України посилання на термін “ правові послуги” немає. Адже основним терміном для визначення процесу захисту є термін “ правова допомога”.
   Вважаю, що це не просто гра слів, а за змістом і суттю - принципово відмінні поняття.
   Перше означає надання правової допомоги як вид професійної діяльності, друге - надання правових послуг як різновид підприємницької діяльності.
   Враховуючи викладене, можна дійти висновку про наявність внутрішньої суперечливості рішення Суду від 16.11.2000, яка полягає, на мою думку, в тім, що надання правової допомоги громадянам зокрема в кримінальному судочинстві й адміністративному провадженні, було безпідставно ототожненим з підприємницькою діяльністю у сфері приватної юридичної практики, яка після скасування її державного ліцензування залишилася поза будь-яким контролем.
   Виходячи зі змісту ч.1 ст.1 закону “ Про підприємництво” остання є не що інше, як безпосередня, самостійна, на власний ризик діяльність з надання правових послуг задля отримання прибутку.
   Адвокат - не підприємець!
   Саме підприємницькій діяльності притаманні такі елементи, як “ власний ризик з метою отримання прибутку”, “ монополізм”, “ конкуренція” й інші ринково - підприємницькі ознаки, що не мають нічого спільного з наданням правової допомоги як виду суто професійної діяльності.
   На підтвердження цього слід навести для порівняння абзац 5 п.4 рішення, в якому визначено, що один із суб”єктів надання правової допомоги, тобто адвокатура, розглядають зовсім не як суб”єкт підприємницької діяльності, а як “ спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах/ ч.2 ст. 59 Конституції/ “ див. “Бібліотека “ЗІБ” № 48/2000- Прим. ред./
   Тоді як з іншого боку, тобто в абз.3 п.6 рішення, стверджується: “ згідно з положеннями ч.3 ст. 42 Конституції держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності. Закріплення лише за адвокатами права на здіснення захисту підозрюваного, обвинуваченого й підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції в наданні кваліфікованої правової допомоги в цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права”.
   Не заперечуючи необхідності постійного підвищення кваліфікації як такої не тільки адвокатами, а й іншими фахівцями в галузі права, наразі виникає просте запитання: хто ж надасть правову допомогу-адвокат чи підприємець?
   Юридична практика - без гарантій.
   Відповідь, на жаль, може вичерпно дати тільки час і законодавець. А до того, особливо сьогодні, така позиція є вкрай шкідливою для всіх громадян хоча б тому, що приватні юристи – практики, незалежно від форми приватної юридичної практики, що після скасування ліцензування залишилася поза будь-яким контролем, на відміну від адвокатів не мають досить чітко визначених чинним законодавством гарантій професійної діяльності в сфері надання правової допомоги громадянам у кримінальному судочинстві, адміністративному провадженні й поготів.
   Зокрема, приватні юристи - практики зовсім на мають гарантій:
- від втручання в їхню діяльність з надання правової допомоги громадянам;
- збереження професійної таємниці, що унеможливлює їхній допит як свідків;
- заборони будь - якого вилучення, огляду, розголошення змісту документів, пов”язаних з виконанням доручення клієнта;
- від несанкціонованого прослуховування телефонних розмов з клієнтами за справою;
- заборони внесення подання органом дізнання, слідчим, прокурором, окремої ухвали судом щодо правової позиції за справою.
   Не кажучи вже про відсутність гарантії заборони притягнення до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності у зв”язку з наданням правової допомоги громадянам.
   Навіть більше: приватні юристи- практики абсолютно позбавлені професійних прав і повноважень, передбачених ст.. 6 Закону України “ Про адвокатуру”, ст. 48 КПК, ст. 271 КпАП.
   Така позиція Суду є шкідлива й тому, що штучне поширення ознак підприємницької діяльності на правову допомогу громадянам у кримінальному судочинстві та адміністративному провадженні прямо суперечить меті отримання прибутку й вимогам Присяги адвоката України, Правил адвокатської етики, а це на практиці призведе до серйозних наслідків із завданням у низці випадків непоправної шкоди громадянам, створить підґрунтя для хабарництва, корупційних й інших протизаконних вчинків.
   Тому з огляду на наведене слід погодитися з автором статті, що в такому разі вибір захисника - за громадянином.